Майбутнє Української Держави після революції і війни: функція Церкви

Тези науково-практичної конференції «РЕВОЛЮЦІЯ, ВІЙНА Й ЦЕРКВА В МЕДІАВИМІРІ»

«Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю!

Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих!

Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить?

Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою,

бо з’явилися суди Твої!»

(Об. 15, 3-4)

Божі суди

Як можна охарактеризувати події останнього часу в Україні, а саме революцію, ситуацію в Криму та воєнні дії на Сході з позицій християнського світогляду та впливу на церкву? Напевне, правильно буде звернутись до слів біблійних пророків, котрі говорили про суд Божий над народами. Можна впевнено сказати, що і на наш народ прийшли Божі суди.

Ця ідея не настільки однозначна, як здається на перший погляд, і потребує пояснення. В нашому розумінні слова про суд, чи то Божий, чи людський, мають виключно негативне значення. Але це не завжди так. В більшості розвинених країн світу відстоювати свої права в суді – це норма життя. Судовій системі довіряють, на неї покладають надії, і надії ці цілком виправдані. Скажімо, рядовий службовець великої корпорації має непогані шанси відсудити у неї чималу суму грошей за неналежні умови праці й т.п. Буває й так, що мільйонери-шахраї ідуть у в’язницю нарівні з дрібними злочинцями. У нашій країні, на жаль, про подібну рівність перед судом говорити поки що не доводиться. До судової системи теж поки що немає такої довіри.[1]

Отож, ідея судів Божих – досить багатогранна.

Для сучасників біблійного пророка проповідь про суд могла звучати і в позитивному ключі: «Вас спіткали труднощі, ви зіштовхнулися з несправедливістю. Бог розсудить вашу справу. Він захистить вас від кривдника, змусить його відшкодувати збиток». Ці слова цілком узгоджуються з текстами про Суддю – захисника сиріт і вдів, про доброту судів Божих (напр. Пс. 67, 6; 118 75). Сучасні ж проповідники в проповідях про суд найчастіше відводять слухачам роль не позивача, а підсудного, а Богові – роль Судді, що от-от зачитає вирок. Вирок, ясна річ, не передвіщає нічого хорошого. Але й ця позиція, незважаючи на сильну апеляцію до почуття провини, теж спирається на тексти Писання (напр. Євр. 10, 30-31).

Підводячи підсумок, можемо сказати, що мета суду Божого – відділити добро від зла, правду від неправди і щирість від лицемірства. Цікаво,що в Новому Заповіті мовою оригіналу слова «суд» і «криза» є однокореневими. Власне криза – і є інструмент суду. Допускаючи кризу, Бог відкриває нам справжній стан речей в нашому житті і в нашій країні.

Отож, нас спіткало одкровення судів Божих.

Одкровення

Церква позиціонує себе як місце зустрічі Бога з людиною, як своєрідний міст між землею та небом. Така позиція передбачає однаково міцний зв’язок як з царством людським, так і з Царством Небесним. Проте події останнього часу поставили перед нами питання міцності цього зв’язку. Чи адекватно ми розуміємо процеси в суспільстві і чи адекватно ми розуміємо і виконуємо волю Божу для цього часу?

Якщо говорити про «небесний» бік справи, про волю Божу в революційних подіях, то першою реакцією церкви була розгубленість. Спочатку церква відреагувала досить невпевнено і не одностайно. З одного боку відчувалась необхідність викривати беззаконня влади, з іншого – не хотілось псувати стосунки з цією владою. Переважна більшість обрала позицію вичікування (що дуже часто насправді свідчило про відсутність будь-якого одкровення стосовно поточних подій).

Якщо ж говорити про «земний» бік, виявилось, що в світі, в якому ми живемо, набагато більше темряви, ніж ми думали. Справедливо буде зазначити, що ворожнеча і ненависть були присутні в наших ближніх і в нас самих вже довгий час. Революція й війна лише вивільнили їх. І ми побачили банди «тітушок», криваві сутички на Майдані та озброєних сепаратистів на Сході. І це були наші сусіди, знайомі, друзі і родичі.

Це одкровення виявилось дуже неприємним, адже воно багато говорить про те, наскільки ми були «сіллю і світлом» для цієї країни, а також наскільки розумною і ефективною була наша місіонерська стратегія. Ми тішились тим, що Україна – це найбільш християнська країна Європи. Але маска побожності впала, і виявилось, що християнські цінності не такі вже й близькі на практиці тим, хто ревно декларував їх перед телекамерами, а сприйняття нами християнського вчення іноді набуває дуже потворних форм[2].

Виявилось, що християни довгий час замість того, щоб преображати суспільство, викривати гріх, корупцію і беззаконня та нести допомогу і зцілення тим, хто хоче від нього звільнитись, жили ніби в «паралельному світі», де всім цим проблемам просто не було місця. Духовне існувало окремо, земне – окремо. В той час, коли церква мала підтримувати міцний зв’язок між тим і іншим.

Але також ми по-новому поглянули на свої сильні й слабкі сторони – виявилось, що ми і кращі, і гірші, ніж ми думали. Виявилось, що не лише гріх і беззаконня панували в нашій країні. З’ясувалось, що в нашому народі є місце і для самопожертви, при чому такого рівня, який безпосередньо знаходить відлуння в словах Христа: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Iн. 15, 13.)

Цікаво, що цей дух самопожертви дуже яскраво проявився серед тих, кого ми, люди церковні, нещодавно називали невіруючими/нецерковними. Різниця між першими й другими виявилась не такою вже й значною. Чи то церква так занепала, чи то настільки сильне духовне піднесення відбулося в народі, але це змусило нас переглянути й по-новому оцінити й окреслити межі церкви.

В картині останнього суду (див. Мф. 25, 31-46) ми бачимо людей, котрі йшли шляхом Христовим і названі праведними, але, як це видно з їхніх слів[3], не були знайомі з Христом. Дехто з них здивувався, почувши про своє слідування за Ним. Як учні на дорозі в Еммаус (див. Лк. 24, 13-32), вони не знали Хто йде поруч з ними, але відчували, що знаходяться на вірному шляху.

В той же час виявилось, що міжконфесійні межі не настільки сильні, як межі міжнаціональні та політичні в рамках самої церкви.

І головне одкровення християни в ці часи отримали про реальну силу молитви і добродійства, як не дивно це може звучати. Ми стали більше молитися і вчились більше довіряти молитві.

Що далі?

Сьогодні перед церковної спільнотою України повстав ряд завдань.

Одним з них є переосмислення стосунків з владою. По-перше ми повинні усвідомити нашу відповідальність за вибір влади. В цьому контексті хотілося б звернути увагу на відому й часто цитовану думка апостола Павла: «…немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (Рим. 13, 1). Незважаючи на те, що існують різні підходи до тлумачення цього уривка, в його словах можна побачити дуже сильний аргумент на користь політичної пасивності християн – всі зміни влади, незалежно від їхніх причин і наслідків, йдуть винятково від Бога. Здається, що доля віруючого – це просто прийняти їх. Сама ідея виборності органів державної влади при такому підході видається сумнівною витівкою. Зрештою, знайдеться чимало й тих, хто скаже що монархія або еквівалентна їй форма правління набагато ближче до Біблії за духом, ніж демократія – винахід античних язичників.

Цікаво, що цей уривок з послання до Римлян часто використовується віруючими в якості вибачення, коли до влади приходить не той, на кого розраховували. Або ж той, хто розіграв у передвиборчій боротьбі «церковну карту», ідею «християнського уряду» і т.п., але не виправдав сподівань віруючих, чиї голоси привели його у владу. Використовується він і для виправдання християнами власної байдужості. Адже: «Який сенс нам брати участь у всьому цьому? Кого оберуть – той і від Бога». Також можна згадати і представників різних тоталітарних режимів, налаштованих вороже до християн, котрі використовували цей уривок, щоб «по-біблійному» схилити віруючих до зради братів або до інших форм співробітництва.

Слова Павла врівноважує уривок з пророка Осії: «Вони ставлять царя, але не від Мене, вони князя ставлять, але Я не знаю! Вони з срібла свого та із золота свого божків наробили собі, щоб загинути» (Ос. 8, 4.)

Влада дається Богом, але очевидно, що Бог не розглядає політичну пасивність тих, хто вірить в Нього, як єдиний можливий варіант поведінки.[4] Він покладає на них відповідальність за правильність самого вибору, а не тільки за правильне прийняття його результатів. Не вважає Він, що і кожний правитель (навіть за умов монархічної форми правління) автоматично отримує схвалення згори на додачу до високої посади. Цікаво, що неправильний вибір правителів поряд з ідолопоклонством названий серед причин загибелі народу. І вибір цей – діло не лише Боже, але й людське.[5]

По-друге, церква повинна усвідомити себе в ролі священика і пророка (духовної влади), котрий стоїть перед царями (владою світською). Як відомо, функції пророка і священика зводились не лише до того, щоб благословляти і освячувати волю світської влади, але й викривати гріхи правителів.

По-третє, ми повинні навчитись бути в політиці саме церквою, а не політсилою на зразок «клерикального лоббі». Варто зазначити, що під час протистоянь в Києві, коли церква використовувала свій моральний авторитет щоб зупинити кровопролиття, коли священнослужителі відкривали храми і ставали на захист гнаних, це мало значно більший ефект ніж політичні інтриги.

Інше завдання, що стоїть перед нами – це правильне розуміння свого народу та інших народів, а також того, що означає бути Божим народом в цьому контексті.

В Діях читаємо: «…в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дiї 10, 35). Ймовірно, справедливо буде й зворотне – в кожнім народі той, хто зневажає Бога і творить беззаконня, огидний Йому.

З одного боку Бог приймає всі народи, з іншого – приймає лише те, що відображає Його правду, Його істину, Його образ. Приймає, щоб благословити це, і щоб з усіх народів сформувати «ревний до добрих діл» (Тит. 2, 14, пер. Хоменка), котрий є Церква Його.[6]

Народ Божий не дорівнює і не тотожний жодному народові в цьому світі, але перевершує кожний з них окремо й всі разом узяті. При цьому він вбирає, а точніше сказати, освячує й виправдовує або підносить своїм походженням до Бога все те добре, що може бути знайдене в кожному народі. Будь-яка спроба окреслити межі Божого народу за національною або культурною ознакою неминуче призведе до «священної війни», а точніше до «освячення» війни або іншого виду насильства щодо тих, хто не вписується в наші національні, культурні або політичні рамки. Як мінімум це відкриває простір для чисельних маніпуляцій.

У конфліктах такого роду віруючому не варто шукати точку опори в цьому світі. Поміркувавши, ми зрозуміємо, що Росія не зможе стати «святою Руссю», декларуючи (принаймні, на законодавчому рівні) дорогі християнам традиційні сімейні цінності, але будучи готовою пожертвувати свободою слова й іншими базовими правами людини. Не зможемо ми безапеляційно й Америку назвати «християнською нацією», а Європу «колискою християнської культури», завдяки наявності діючих інститутів громадянського суспільства та морального релятивізму в інших питаннях. Ні та, ні інша спільнота не може бути названа «втіленням Царства Божого», щоб нам беззастережно стати на її бік. І навпаки, не варто демонізувати ні ту, ні іншу, бачачи в Європі лише ювенальну юстицію та одностатеві шлюби, а в Росії – лише пропаганду в ЗМІ та диктатуру.[7] Незважаючи на те, що політологи обов’язково будуть розігрувати цю карту розраховуючи на симпатії або антипатії віруючої частини населення.

Також перед церквою стоїть надзвичайно важливе завдання збереження позитивних досягнень революції. Чому ця роль відводиться саме церкві?

Прагнення до свободи можна справедливо віднести до розряду головних прагнень людини, чи мова йде про політичні свободи, чи про особисті або інші. Образ борця за свободу завжди був овіяний ореолом героїчного романтизму й викликав захоплення.

Але, яким би прекрасним не було прагнення до свободи, історія повна прикладів, коли визвольні рухи приводили до встановлення жорсткої диктатури. Історичні нариси показують, що чимала кількість рухів за загальну свободу й рівність закінчувалися побудовою тоталітарного режиму – починаючи з успішних повстань у стародавньому світі, коли вчорашні раби перетворювалися на жорстоких рабовласників, закінчуючи французькою й наступними революціями, котрі ознаменувалися роками терору, а також більше сучасними випадками в країнах «третього світу», коли національно-визвольний рух, що приходив на зміну «жорстоким колонізаторам» (іноді лапки будуть зайвими), провадив набагато більш жорстоку політику пригноблення й доводив країну до повного краху.

Помилка багатьох борців за свободу, котрі часто були щирими в своїй омані, полягала в тому, що свої теорії звільнення вони будували на припущенні про споконвічну моральність людини. Мовляв, як тільки людина отримає більше свободи, одразу почне творити добро й будувати справедливе суспільство. На практиці часто відбувалось цілком протилежне – отримавши свободу від стримуючих зовнішніх факторів, людина починала нестримно виявляти свої найгірші схильності. Виявилося, що гріх настільки глибоко зрісся, зріднився з людською природою, що зняття зовнішніх обмежень і усунення несвободи часто призводить до безконтрольного прояву гріховної сутності людини.

Визвольні рухи постійно зіштовхувалися із проблемою, вирішити котру вони були неспроможні – як дати людині свободу від самого себе. Необхідно було або «переробити» людську природу, або поставити її в найжорстокіші рамки (аж до знищення). Здійснити перше (якщо такі спроби й були) не вдавалося – результатом завжди ставало не поліпшення людини, але втрата людьськості. Залишалося друге. Тому виникнення тоталітарних суспільств на уламках революцій цілком природне й логічне.

Варто зазначити, що одна з центральних ідей християнської проповіді – це проповідь свободи. «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Iн. 8, 32). Але, на відміну від політичних і соціальних визвольних рухів, християнство пропонує свободу від несвободи внутрішньої. Християнство пропонує переродження, зцілення враженої гріхом людської природи – пропонує стати новим творінням.

На шляху пошуків свободи і кращого суспільства ми знайдемо дві альтернативи – відмова від зовнішніх обмежень без виправлення людської природи, що спричиняє згадані вище руйнівні наслідки. Або ж шлях смирення, внутрішнього самообмеження заради повноти свободи нового творіння, створеного за образом Христовим. Доречно буде згадати слова блаженного Августина: «Велика свобода – бути здатним не грішити, але найбільша свобода – не бути здатним грішити».

Шлях до побудови вільного від корупції і беззаконня, справедливого суспільства неможливий без духовної революції. Він проходить через покаяння і преображення. І роль церкви в цьому процесі неможливо недооцінити. Саме церква повинна повести народ цим шляхом, а також стати голосом Божого одкровення і допомогти знайти джерело любові і сили тим, хто вже на ділі слідує за Христом, не знаючи Його.

Якщо суд починається з дому Божого (1Пет. 4, 17), чи не слід покаянню й зціленню також початися з нього?

Головне ж – і це, напевно, головне завдання кожного віруючого в цей час – не втрачати зв’язок з Богом, вірити, що над всім, що відбувається в країні, є Господь, і наше майбутнє – в Його руках. «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, говорить Господь, думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію» (Єр. 29, 11).